Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив… Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: “Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?” Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: “Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла. Вернітеся!” — “Не вернуться! Заграло, сказало Синє море. — Не вернуться, Навіки пропали!” Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, щ.о сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того — Московщина, Кругом чужі люде. “Не потурай”, — може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються… Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би, — був голосок, Та позички з’їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: “Ой не шуми, луже!” Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло — Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині. [1839, С.-Петербург]
Аналіз вірша «До Основ’яненка» Тараса Шевченко
Вірш “До Основ’яненка” є листом, що Тарас Шевченко написав у 1839 році до Григорія Квітки-Основ’яненка. Це важливе літературне сповідання, яке відображає взаємини видатних діячів свого часу. Детальніше ви дізнаєтесь про зміст цього послання, вирази авторського стилю та особливості спілкування відомих поетів і письменників, якщо прочитаєте книгу самі. Якщо вас зацікавила тема або особистості, про яких йдеться, радимо вам ознайомитись з цим твором ближче, скачавши його.
«До Основ’яненка» — послання, яке написав Тарас Шевченко у 1839 році до Григорія Квітки-Основ’яненка.
На нашому сайті Ви можете прочитати онлайн, ознайомитись з аналізом вірша «До Основ’яненка» Тараса Шевченко, а також відгуками. У нас ви можете насолоджуватись та читати онлайн вірш «До Основ’яненка» Тараса Шевченко українською мовою повністю, без реєстрації та смс на будь-якому гаджеті - телефоні з ОС Андроїді (Android), айфоні (IPhone), ПК (комп’ютері), айпаді чи електронній книзі (Amazon Kindle, PocketBook чи Onyx) .