Книга «І будуть люди. Частина 5» Анатолій Дімаров

«І будуть люди. Частина 5» — це ще один сильний удар правдою по серцю. Дімаров знову повертає читача до Тарасівки — села, де людину формує не пафос історії, а щоденні рішення на межі страху, голоду та небезпеки. І робить це так чесно, що віриш кожному слову.

У центрі цієї частини — воєнні будні, коли окупація розриває уклад сільського життя і кожен крок може стати фатальним. Вчителька Тетяна Світлична ходить від хати до хати, складаючи перепис худоби — нібито проста канцелярська справа, але насправді це небезпечна межа між двома світами. Кому вона служить? Чиїм інтересам? А головне — чи зможе вона зберегти людське в собі, коли кожне слово селянина сказане пошепки, ніби за ним одразу прийде кара?

Тарасівка тепер — це місце, де будь-хто може стати підозрюваним, зрадником, жертвою або рятівником. Хтось намагається жити, як і раніше: порає худобу, ховає зерно, свариться з сусідами. Хтось шукає способу пристосуватися. А хтось тихо готується до спротиву. У цій напрузі Дімаров показує, що долю села визначають не заявлені переконання, а дрібні щоденні вчинки — поділитися хлібом, помовчати в потрібну мить, сказати правду тоді, коли за правду можуть убити.

Кожна сторінка — це живе людське дихання: сумніви, страхи, сором, лють, дрібні радощі, прокльони і молитви. Тут немає пафосу — тільки справжність. Автор не коментує, не оцінює, не поділяє на «поганих» і «добрих». За героїв говорять їхні рухи, погляди, вибір у найгірших обставинах.

«І будуть люди. Частина 5» — це прониклива, чесна й глибоко українська книга про те, як виживають ті, хто не вибирає війни, але змушений жити в її тіні. Ця частина циклу бере за живе сильніше за попередні, бо показує війну не через фронт, а через хату, подвір’я, кухню, колодязь — усе те, що визначає справжнє життя.

Цей роман варто прочитати, якщо ти хочеш відчути історію не через дати, а через долі. Це текст, який залишає слід і нагадує: навіть у найтяжчі часи люди залишаються людьми — або ні.