Книга «І будуть люди. Частина 2» Анатолій Дімаров

Друга частина епопеї Дімарова переносить читача в епоху НЕПу — у часи, коли старе життя ще не вмерло, а нове вже вимагає покори. Хутір Іваськи ніби живе по-старому: земля, худоба, дрібні сварки, запах свіжої ріллі… Але над усім цим поволі піднімається тінь нової влади, що прийшла «будувати новий світ» руками тих самих людей, чию землю й долю вона збирається перекроїти.

У центрі — ті, кого ми вже знаємо й любимо: впертий Івасюта, простодушна, але вчена життям Тетяна, різкий на язик Ганжа, партієць Гінзбург, що вимагає правильних думок і правильних почуттів. Через їхні долі ми бачимо драму перетворення українського села: храм перетворюється на школу, хазяйновитих людей оголошують куркулями, а право на працю — на привілей, який можуть будь-якої миті відібрати.

Це роман про стискання пружини: про те, як повільно, але невідворотно зникає світ прадідів, і як боляче людям дозволити собі жити інакше. Про Тетяну, що виснажена нелюбов’ю, шукає дорогу додому; про Івасюта, який втрачає опору в житті; про селян, що намагаються жити чесно — і щоразу платять за це.

Дімаров пише так, що ти чуєш запах землі, відчуваєш скрип воза, гукаєш до корови разом із героями. Він показує не історію підручників, а історію сердець — як ламали людей, як вони чинили опір, як трималися за добро, навіть коли світ ставав жорсткішим з кожним днем.

Ця книга читається легко, але відпускає важко. Вона затягує в життя українського села так глибоко й правдиво, що здається — ти живеш поруч із героями, ступаєш тими самими стежками, і кожна їхня радість чи біда проходить просто крізь твою душу.

Це продовження, яке не просто варто читати — його хочеться прожити. Якщо шукаєш роман, що дає відчуття справжньої літературної ваги, живих характерів і великої емоційної сили — ця книга саме для цього.